Спорт

Андрій Біба, капітан київського «Динамо», святкує 80-річний ювілей

Андрій Біба, капітан київського «Динамо», святкує 80-річний ювілей

Андрій Андрійович Біба народився 10 травня 1937-го. Першою командою Андрія була київська «Іскра»,  тренером  —  Володимир Миколайович Балакін – учасник  пам»ятних  матчів 1942 року в Києві. Незабаром у Києві відкрилася  футбольна школа молоді (ФШМ),  куди  Балакін і забрав  з собою кількох гравців  «Іскри».

У 1957-му Олег Олнександрович Ошенков, тодішній наставник киян, бере курс на рішуче омолодження «Динамо», у тому числі за рахунок кращих випускників ФШМ – Біби, Базилевича, Трояновського, Ануфрієнка, Кращенка та інших. Трохи згодом Андрій дебютує за основний склад — вийшовши на матч проти «Зеніту» в Ленінграді, і в першій же грі забиває дебютний гол (гра завершилася внічию 2:2).

Виступав за київське «Динамо» (1957-1967), «Дніпро» (1968-1969), чернігівську «Десну» (1970). У вищій лізі чемпіонату СРСР провів 246 матчів, забив 69 голів.

За збірну СРСР зіграв усього один матч —   4 липня 1965 року в «Лужніках» проти Бразилії (0:3). Андрій з’явився на полі  в другому таймі і відіграв 30 хвилин. Як зізнавався пізніше, дуже хотів обмінятися футболками з Пеле. Обмінятися не судилося, зате  отримав автограф «короля футболу»..

 На післяматчевому банкеті на честь бразильців в московському «Метрополі»  Бібу посадили  навпроти іменитого бразильця. Андрій довго думав, як йому залишити на пам’ять щось від матчу за збірну, і в підсумку запропонував Пеле розписатися на двох тодішніх радянських десятирублевих купюрах . Одну у нього у той же день випросив випадковий сусіда-грузин в літаку, коли біба з Банниковим (той захищав ворота в матчі з Бразилією) поспішали до Одеси на календарний матч «Динамо» з «Чорноморцем». Другу банкноту подарував Володимиру Мунтяну, якого він опікав в команді.
У 1967-му, досягнувши 30-річчя, змушений був залишити «Динамо». Спочатку думав, що піде на тренерську роботу, та все ж хотілося ще пограти. Керівництво республіки  дало дозвіл на перехід до «Дніпра», де Андрій  провів два сезони.

З 1972 працював у тренерському штабі київського «Динамо», відповідав за селекційну роботу. У різні роки працював у тренерському штабі «Таврії», «Дніпра». Тренував ряд українських команд першої ліги. Старший тренер Федерації футболу України — 1982, 1984-1986 , 1990-1993. Був начальником команди ветеранів «Динамо» (Київ), тренером-селекціонер київського «Динамо», президент українського клубу «Шкіряний м’яч».
Досягнення:  Чемпіон СРСР — 1961, 1966, 1967 р.
 Володар Кубка СРСР 1964, 1966 р.  Футболіст року в СРСР 1966 року.
ЯКОСЬ ЗУСТРІВ АНДРІЯ АНДРІЙОВИЧА  на  вшануванні ветеранів-динамівців. Як завжди елегантний, підтягнутий, без жодного зайвого кілограма. Питаю: як вам нинішнє «Динамо»? Пильно дивиться на мене, потім робить видих, як перед пробиттям штрафного чи пенальті: «Цей Аруна в мене б надовго запам»ятав! Виходить на поле з жуйкою в роті! Це за межею розуміння! Ти ж виходиш на футбольне поле! Я б йому таку жуйку показав би на місці Блохіна!».

… Андрій виріс на знаменитій Бесарабці, тут він почав грати у футбол. Батько не дуже радів цьому, та якось познайомився з батьком Олега Базилевича, і вони разом ходили вболівати за синів на ігри «Іскри», а потім ФШМ.  З усіх випускників найбільше і найвиразніше реалізував себе саме він, Андрій Біба.

Біба був кумиром того Києва.  Заворожувала його легка, елегантна манера просування з м»ячем. Здавалося, київська «десятка» ніколи не стомлювався, не знав перепочинку. Професіонали дивувалися. Йожеф Сабо говорив: «Нічого не розумію! Пашемо-пашемо усі, як раби, а у Андрійовича — єдиного – футболка суха!».

Звичайно, природа наділила його унікальною конституцією і фізичною витривалістю. Та цей дар треба було вміло використати. Він тонко відчував, коли треба підставити плече і тягнути з усієї сили, а коли й перепочити, зіграти на «чистих» м»ячах.

 У будь-якому випадку вся гра крутилася навколо нього, він задавав темп, був, по сучасному сказати б, системотворчим гравцем, справжнім капітаном команди, її рушієм. Футбольним дилетантам збоку здавалося,  що так «гуляти» по полю могли б і вони, легко навчилися б, тільки до «основи» «Динамо»   потрапити!

Тривалий час я чомусь  був певен, що Біба, як тоді казали, аристократ, із заможної київської сім»ї, може, нащадок якогось графа знатного роду.  Чому  так думав? Грав він і поводився  на полі, як витончений інтелігент, схожий, скорше, на італійського чи французького футболіста – не радянського. І яке ж було здивування, коли дізнався, що батько працював залізничником, а мама — медсестрою в кімнаті матері і дитини на залізничному вокзалі.

  • Хлопчиськом я часто бігав до неї на роботу дивитися фільми,- якось згадував Андрій Андрійович. — Жили ми тоді на Пушкінській, і на тренування на стадіон «Спартак»  доводилося добиратися з п’ятьма-шістьма пересадками. Причому потайки від батьків. Адже футбол тоді був не в особливій пошані, вважався марнуванням часу, заняттям для вуличної шпани і хуліганів. Кожен з дорослих хотів, щоб його дитина отримала справжню професію, а не ганяла цілими днями м’яча. От і доводилося з метою конспірації залишати форму в однокласника. Розсекретили мене батьки тільки після того, як прочитали в газеті, що якогось Андрія Бібу запросили до  дублюючого складу київського «Динамо».  Перечити  було вже пізно…

 НА КОГО ВІН СХОЖИЙ МАНЕРОЮ ГРИ?   Атакуючий півзахисник, що забив майже 70 м»ячів? Повірте, на той час – видатне досягнення. Нападник, відтягнутий назад? Диспетчер із задатками бомбардира? Типовий інсайд із віджилої схеми «дубль-ве»? 

У 1966-му його, не гравця збірної, котра на ЧС в Англії посіла призове місце, визнали кращим футболістом Союзу – вперше за історію київського «Динамо». Функціонери довго не могли вписати його у структуру  списку 33-х кращих.  Біба не підходив під жодну схему розстановки футболістів. Заплющивши очі, поставили у напад, разом з Анатолієм Бишовцем – обидва стали першими номерами – такі несхожі за грою.  До речі, друге місце за підсумками голосування на кращого гравця Союзу 1966 року посів не хто-небудь, а Лев Яшин.

І через кілька років, коли випало щастя  побачити на полі  «летючого голландця» Йохана Кройфа, коло замкнулося: це ж наш Біба так грав в середині 60-х! Ще раз повернулися до теми інтелігентності в футболі. Андрій Андрійович переконаний, що це – не диплом, і не ерудиція, начитаність, навіть знання. Це – закладено в душі. Або воно є, або її немає. Розповідав:

  • Нас усіх вразив В»ячеслав Дмитрович Соловйов. Прийняв «Динамо», а йому й 35-и років не минуло. От хто був уродженим інтелігентом! Ми слухали його в повній тиші, говорив – заслухаєтеся! І які речі нам казав: про необхідність навчання в вузах, про роботу над собою, про те, що ми всі на виду, люди на нас дивляться, молодь бере приклад. Не кажу вже, що завжди був підтягнутим, красиво одягався, виглядав. Ці якості він хотів прищепити і нам. Імідж футболіста київського «Динамо» набув нових, сказати б, дещо несподіваних барв.  Він навчив носити костюми з білими сорочками і краватками, порадив придбати авто, щоб спокійно пересуватися містом. В’ячеслав Дмитрович говорив нам, мовляв, негоже динамівцям по статусу ходити вулицями пішки.  А наявність авто змінює поведінку в побуті, та й ставлення до тебе інше.  І футбол Соловйов пропагував відповідний — видовищний, технічний, красиву гру в пас.

На той час, коли прийшов Віктор Олександрович Маслов, в «Динамо» вже була сформована команда з налагодженими ігровими зв’язками. Віктор Олександрович став для нас не просто тренером, а другим батьком, або Дідом, як його називали. Маслов — виходець із простої сім’ї. У нього не було вищої освіти, але він підкуповував своєю добротою, безпосередністю, вмінням спілкуватися з людьми. Любили його в першу чергу як людину, і вже потім — як тренера.

Мені він говорив: «Я тобі дозволяю на поле все!» На короткій передматчевій установці можна було почути: «Ви повинні бути сьогодні сильними, як леви, швидкими, як лані, і спритними, як пантери!» Нехитрі слова, але вони нас надто  мотивували на футбольну боротьбу. Під керівництвом Маслова ми тричі поспіль вигравали чемпіонат СРСР, а могли і п’ять — у 1965-му і 1969 роках ставали другими.

МЕНІ ПОЩАСТИЛО БАЧИТИ ГОЛИ-КРАСЕНІ ВІД АНДРІЯ БІБИ. Розповім  про два, котрі ще й зараз перед очима. Перший — це було восени 1961 року в Києві, у вирішальному матчі з московським «Торпедо». Гарматним ударом метрів з 25 він буквально прошив торпедівські ворота. До цього кияни півтора тайми «сиділи» на половині поля москвичів, та м’яч, наче зачарований, обминав ворота. Після голу Андрія Біби стало ясно: кияни перемогу не віддадуть. І другий гол-красень Валентина Трояновського — цьому підтвердження. Уперше тоді на нашому, тоді ще одноярусному затишному стадіоні, запалали саморобні факели з газет, які кожен приносив із собою, щоб не забруднити одягу.

Про інший гол згадує сам Андрій Андрійович:

— Це було 1965 року, грали з «Динамо» (Москва). Суддя призначив штрафний у їхній бік, до воріт метрів 40. Бачу, вони стінку вишиковують. Питаю у свого приятеля Ігоря Численка: «Ігорю, навіщо стінку будуєте, я звідси й до воріт не доб’ю». — «Я, —відповідає, — може, й не лаштував би, та Львова (Яшин. — Авт.) скомандував». Спочатку я збирався навісити на ворота, а потім думаю: а чому б не спробувати? Розбіг взяв мало не від центра поля й «приклався» до м’яча від душі. Буває ж таке: м’яч пішов якоюсь чудернацькою траєкторією і влетів у самісіньку «дев’ятку». Яшин, незважаючи на відчайдушний кидок, врятувати свою команду не зміг. Що тут почалося! Люди посхоплювалися з місць, дехто вибіг на поле, довелося навіть зупиняти гру.

І перший свій гол в ворота пітерського «Зеніта» пам»ятає, ніби було вчора. «Ішов по місцю правого інсайда, Граматикопуло викотив м»яча на хід. Вискочив і з метрів 13 з усієї сили правою ногою… Дивлюся – м»яч у сітці! Йду до центра поля – і посміхаюся. Не хочу, а посміхаюся!».

Якось заговорили про те, що він першим із гравців київського «Динамо» визнаний кращим футболістом Союзу.

—  Якби не мої товариші, не наша тактична побудова, — не став би я кращим. Мені справді гралося і дихалося того сезону напрочуд легко, вільно. Сезон  розпочали за звичайною схемою: з двома, іноді трьома півзахисниками. Та протягом чемпіонату схема модернізувалася, головний ударний кулак було створено в середній лінії поля, де разом зі мною грали Сабо, Медвідь, Серебреников, Мунтян.

 Тоді Віктор Олександрович Маслов, котрий і сконструював цю модель, кинув пророчі слова: «Покажіть мені ваш півзахист, і я вам скажу все про вашу команду». Це був прорив. Гра киян залишалася технічною й комбінаційною, як це було властиво їм завжди, але додалося більше атлетизму, універсалізму, ширшим став тактичний діапазон. Суперники такого від нас не чекали…

Стосунки Біби-капітана і Маслова-тренера були товариськими і навіть — більше. Розповідав:

  • Я вже тоді працював у тренерському штабі «Динамо», тільки-но закінчив грати. У Москві на нас чекав ЦСКА. Зупинилися в новенькому готелі «Росія». У день матчу сидимо в номері – Маслов, Коман, лікар Попов і я. Раптом заглядає хтось незнайомий і категорично так пропонує Маслову спуститися на поверх нижче, чиновник високий якийсь чекає. Ну Маслов і пішов. Повернувся хвилин за десять, каже так спокійно: «Андрюшо, сходи, будь ласка, в буфет, візьми пару коньячку…»

Ми остовпіли: як це, в день матчу? А він наполягає. Я і збігав. Випили по маленькій, а він і каже: «Все, хлопці, відтепер я не тренер «Динамо» більше».

Так що настанову на гру давав уже другий тренер, Вітя Терентьєв… Потім на автобусі відвезли Віктора Олександровича на станцію метро «Ленінські гори» і розпрощалися назавжди.  Якщо чесно, ковтали спочатку сльози, а поготів уже й не соромилися. Армійцям тоді програли, та не футбол був в той вечір у голові нас усіх…

 Маслов йому був більше, ніж тренер. Тривалий час вони жили в одному будинку на Липках. А в 1967-му, в міжсезоння,  Андрій Біба одружився на красуні з Оперного театру Лідії Свинцовій.  Почесними гостями були з боку жениха Віктор Маслов, з боку нареченої – Павло Вірський. За кілька днів Андрія чекали збори в Гагрі. Віктор Олександрович  дозволив взяти молоду дружину з собою. На той час це було сміливе і безпрецедентне рішення. Ну, приміром, якби космонавту дозволили взяти дружину в політ.

ЗАКІНЧИШИ ВИСТУПИ НА ВЕРШИНІ СЛАВИ,  стає тренером київського «Динамо», відповідає за селекційну роботу.  Біба привів до рідного клубу Леоніда Буряка, Віталія Шевченка, Михайла Фоменка, сприяв зростанню майстерності Володимира Мунтяна і Анатолія Дем’яненка, які називають його «хрещеним батьком».

До найбільш гучної удачі Біби-селекціонера – так звана акція по залученню до «Динамо» Віктора Колотова з казанського «Рубіна».  Цікавий «детектив» розігрався тоді.  Саме Вікторові Колотову судитиметься через кілька років як капітанові «Динамо» підняти над головою і Кубок Кубків, і Суперкубок УЄФА. Андрій же Біба  увійшов до історії  як автор першого голу радянських команд у єврокубках — 1965 року. Така от естафета поколінь.

Сюжет цієї історії, що викликала безпрецедентний скандал у радянському футболі, відомий. Вона достеменно описана мною у книжці «Футбол на Бессарабские ворота». Наголошу лише на тому, про що взнав уже потім. Виявляється Андрій Біба їздив до Казані більше двох десятків разів! Уперше Колотова він показав Віктору Олександровичу Маслову в Києві, коли Колотов приїхав у складі «Рубіну» грати проти київського СКА (друга ліга). Ось як про це розповів сам Андрій Андрійович:

  • Віктор Олександрович  був  унікальним тренером. З освітою у вісім класів він мав ґрунтовні практичні знання, навички,  і міг давати поради в будь-якій галузі — від медицини до космонавтики. Маслов дуже любив футболістів,  у нього була приголомшлива інтуїція. Один випадок мене вразив на все житя. У той час якраз почалося «полювання» багатьох клубів за Віктором Колотовим, який виступав у першій союзній лізі за казанський «Рубін».
  • Одного разу казанці приїхали до Києва на матч з нашим СКА, і ми з Дідом вирушили на стадіон. Він хотів побачити Колотова в ділі. Але Віктор, на жаль, був травмований і на поле не вийшов. Тоді Маслов попросив знайти футболіста і прийти з ним до нього на трибуну. Через кілька хвилин вони вже розмовляли.

Потім я відвіз Колотова до готелю і повернувся на стадіон за Дідом. У той момент у Маслова було таке світле, натхненне обличчя, що я відразу зрозумів: сталося щось важливе. «Їдемо додому», — сказав тренер. Ми з ним жили в одному будинку. Але біля під’їзду не розлучилися — Віктор Олександрович запросив до себе. Попросив дружину принести графинчик з горілкою і закуску. Налив дві чарки, підняв свою і сказав: «Ну, Андрюшо, уважив. Такого хлопця привіз! Згадай моє слово: про Колотова, коли він перейде в київське «Динамо», буде говорити вся футбольна Європа. За це гріх не випити!». Стільки вже років пройшло, а я до сих пір гублюся в здогадах: як Дід прийшов до такого висновку, навіть не бачивши Колотова в грі?

 І треба ж такому трапитися, що на останньому етапі Колотова перехопив саме В. О. Маслов разом з В. Банниковим, які тоді, на жаль, вже перебували не в київському «Динамо», а в московському «Торпедо»! Вони замкнули Колотова  в номері готелю, випустивши його тільки о третій ранку.

Вони не знали, що  до цього А. Біба встиг переправити до Києва батька, матір, брата й сестру Віктора. Це рішення Андрій  прийняв спонтанно — після того, як в центральній московській газеті був надрукований фейлетон журналіста  І. Шатуновського, де він назвав Бібу «жучком». До закінчення «футбольного детективу»  було ще далеко, тож Біба відповів ділом – зібрався і рушив в дорогу.

 Це, врешті, й вирішило долю майбутнього капітана киян…   

На знімку: 1965-й рік. Перший матч на Кубок кубків в історії київського «Динамо» з північно-ірландським «Колрейном» на виїзді — 1:6. Команду вивів на поле Андрій Біба. Він же забив історичний перший гол киян в єврокубках.

 

Володимир Кулеба з нової книги «МОЄ «ДИНАМО»

 

Парнерская программа


Мнение

Поддерживаете ли Вы введение визового режима с Россией?

View Results

Загрузка ... Загрузка ...


 `