культура » тет-а-тет » 

Письменник Юрій Мушкетик: «Верховна Рада хотіла повернути скарб Полуботка»

Письменник Юрій Мушкетик: «Верховна Рада хотіла повернути скарб Полуботка»

Герой України, відомий український письменник Юрій Мушкетик самотньо живе на заміський дачі за Києвом. Він поховав дружину, з якою він прожив 53 роки і постійно за нею сумує. Лише натхнення та творчість допамагає розвіяти смуток.

Перу Юрія Мушкетика належить низка творів, які відбивають історичний розвиток держави і роль особистості в ньому.

Наступного року класик української літератури відзначатиме 85-річний юбілей. В ексклюзивному інтерв’ю головному редакторові Всеукраїнського аналітичного сайту новин «Вероятно» Юрій Михайлович зізнався, що завершує роман, який буде присвячений пам’яті його матері. Потім він буде завершувати свою літературну діяльність.

Юрій Михайловичу, як Ви зараз живете? Ви продовжуєте літературну діяльність?

— Ось бачите: лежить на моєму робочому столі номер журналу «Київ». Там надрукований великий жмут моїх оповідань. Також у харківському журналі «Березіль» вийшла цього року моя невелика, але дуже сучасна та критична повість – «Час звіра».

Також подаватиму наступного місяця до журналу роман «Така її доля». Присвячений він пам’яті моєї матері, яка достатньо довго була головою одного з найбільших колгоспів Чернігівської області. Вона була безпартійною, дочкою куркуля, який загинув у Сибірі.

Ви друкуєте на комп’ютері?

— Ні, я пишу все від руки. Я письменник старої закалки… Ну вважайте, що я з епохи Македонського (сміється). Потім моя знайома набирає на комп’ютері та надсилає в журнал електронною поштою. Звичайно треба завершувати свою діяльність, бо я дуже старий і здоров’я немає.

Майже всі мої друзі померли. Залишилися Дмитро Павличко, Олег Чорногуз, Іван  Драч, з якими спілкуюся час від часу.

Якби довелося все почати спочатку, Ви все одно б стали письменником?

— Я не шкодую, що прожив таке життя. Звичайно були і піднесення, і падіння. Почав у студентському гуртожитку писати прозу, на підвіконні уночі, а в денний час — у читальному залі. Від своїх товаришів натерпівся насмішок на все життя. Але все одно вибився в люди. Так готувалася повість «Семен Палій». Потім її надіслав до дитячого журналу «Барвінок» та в журнал «Дніпро».

Через кілька місяців зайшов в редакцію «Барвінок». Літературний консультант шукає моє оповідання та не може знайти. Мені не зручно і вже хочеться піти. Раптом у цей момент в кабінет заходить відповідальний секретар: «Що Ви шукаєте?» –  «Да от хлопець оповідання прислав» – «Як воно називається? Та воно уже в номері!». Це був найбільший тріумф мого життя, хоч були в житті і державні премії і широке визнання за кордоном…

Потім дізнався, що в журналі «Дніпро» також вийшло моє оповідання. Так я одержав перший чималий гонорар — півтори тисячі карбованців. За них я купив собі перший костюм, в якому закінчив університет та одружився. Коли великим накладом вийшов роман «Семен Палій», я за одержані кошти купив батькам хату.

Після закінчення аспірантури мене взяли на роботу в журнал «Дніпро». Спочатку працював відповідальним секретарем, заступником редактора, а потім років 12 був головним редактором журналу, який виходив тиражем майже 70 тисяч примірників. Я особисто знав Тичину та Рильського. Також ми друкували дисидентів.  Літератори у київських кіосках займали черги, аби це видання купити, бо знали, що там є статті Стуса, Дзюби, Світличного, Сверстюка.

До речі, кожен номер журналу жваво обговорювався на політбюро. Тоді існувала цензура. Цензор  втручався і у любовні твори.

Навіть Сосюру били за вірш «Любіть Україну», який був написаний у воєнні роки. Нібито цей вірш оспівує буржуазну Україну. А мого викладача Юрія Бурляя за дисертацію по Сосюрі виключили із партії, звільнили з роботи і подали на зняття наукового ступеня.

Як народжуються герої Ваших творів?

— Я не пишу спонтанно. Буває беру готового героя, готовий факт, готовий сюжет. Наприклад, так був написаний роман «Віхола».

А моя повість «Біль» передруковувалась багато разів. По її мотивах навіть був відзнятий двосерійний фільм. Сюжет повісті народився з почутої фрази в дитинстві. Я лежав на печі, а мати мого товариша і моя мати між собою розмовляли. Вони думали, що я сплю. І його мати каже: «У Гриші на війні щось було. І вона знає про це. Він боїться і оце так терпить». Пройшли роки і раптом згадую цю фразу. Лежу і придумую, а що в нього таке було. На війні були мій батько і брат, який повернувся інвалідом. Часто вони розповідали воєнні історії. Але я намагаюся відштовхуватись від якогось факту. Мені потрібно, аби я сам в це повірив.

Що Ви хочете, щоб читач виніс з історичної прози Юрія Мушкетика?

— Я хочу, аби читач виніс любов до України та став її патріотом. На жаль, українська нація фактично розсмикана, роздьоргана, спантеличена і так далі. В нас багато малоросів, але хочеться, щоб громадяни любили цей край, любили цю землю.

Весь час я писав з любов’ю до України. Найкращий мій історичний роман – «На брата брат». Про гетьмана Івана Виговського.

Другий кращий роман — «Яса» про вимишленого героя Івана Сірка.

Також мною написаний чудовий роман «Гетьманський скарб» про Павла Полуботка – українського патріота, який помер у Петро-Павлівській фортеці. Чому називається «Гетьманський скарб»? Тому що там розповідається про легендарний скарб гетьмана Полуботка. У свій час навіть Верховна Рада кілька днів засідала та з відповідним листом звернулася до англійського уряду: «Цей скарб у Вас. Віддайте його нам». Ну дурницями хворів український парламент. Для спочатку треба було найняти таємного агента, щоб той пошукав: де той скарб.

Так це легенда, чи все ж таки правда?

IMG_4772

—  Перед правлінням Полуботка гетьманом був Скоропадський – такий ощадливий чоловічок, хазяйновитий. В нього були гроші. На ті часи державна скарбниця і власна кишеня становили собою одне ціле. Гроші були, але де вони ділися – не відомо. Коли Полуботка було задушено у Петербурзі – царські конфісканти примчали одразу шукати ці кошти. В селі Полуботка Михайлівці, що під Гадячем, у підвалах було знайдено 95 мішків мідних грошей. У гетьмана були тільки мідяки? Дурниця. Було десь заховано золото!

Легенда каже, що він поїхав до Петербурга, і там золото відправив на кораблях в Ост-Індійську компанію. Цього бути не могло. Я почав проводити власне розслідування і знаходжу журнал гетьманської канцелярії. Там дії гетьмана розписані навіть по годинах. Жінкою Івана Скоропадського була Наталка Маркович. А її брати були українськими полковниками. В одного з них син був гетьманський підскарбій, який залишив 10 томів своїх записок. І там я вичитав, що 3,5 місяці гетьмана в країні не було – він їздив до Криму. Так ось: через Крим він міг поплисти кораблями в Англію.

У 1903 році  дев’яносто з чимось нащадків Полуботка збирались ділити скарб, якого не було. Усі ці пошуки дуже цікаві.

Це правда, що історія дуже суперечлива наука?

Звичайно суперечлива. Часом і продажна. Вона багато разів писалася та переписувалася. Зрештою і я знаю чимало перекручених епізодів. Ну, наприклад, про відому Переяславську раду. Хочу сказати, що самого договору в природі не існує, бо його Москва знищила. Цей договір носив не політичний, а воєний характер. Вчені відновлюють історичні події в березневих статтях. У перші місяці, після укладення Переяславської ради Москва не втручається у воєнні дії, поки не буде звільнена вся Україна. Українське військо воює на території Білорусі, звільняє Гомель, Лоєв, Чечерськ, Брагін, Бобруйськ, Мозир. Вони звільняють ці місця – Москва вимагає їх віддати собі.

Хмельницький лежав хворий у ліжку та послав делегацію до турків, які пропонували протекцію без анексії землі та фінансової підтримки. В останню мить, він передумав і вирішив залишитися з Москвою. Своєму сину Юркові Богдан Хмельницький сказав: «Я вже присягнув Москві і буду з Москвою».

Після смерті Хмельницького, гетьманом обирають Виговського. І Москва показує йому договір Переяславської ради, що підписав Богдан Хмельницький, а Виговський прочитав цей текст і каже: «Це брехня суща. А кому знать, бо я договір писав». З тієї хвилини він став лютим ворогом Москви, і вона проти нього воювала.

А чи правий був Богдан Хмельницький, який одружив нас з Москвою?

— Богдан Хмельницький був великим полководцем, але цей договір підписувати було не можна. Богданові Хмельницькому пропонували свій союз Швеція, Угорщина і Туреччина, але Хмельницький вибрав Москву. Понадіявся на спільну православну віру і співрідненість мов.

Скільки за Ваше життя було видано книжок? Ви рахували?

— Близько сорока романів, повістей, новел — оригінальних, без перевидань. Щось з моєї літературної спадщини померло, щось помирає, а деякі твори житимуть.

У Вас велика родина?

— Моя родина не дуже велика. Дружина померла. В мене є дві дочки, які мені допамагають і не забувають. Старша – доктор філологічних наук, вільно володіє угорською і польською мовами і є членом спілки письменників Угорщини. Молодша закінчала Львівський поліграфічний університет. Працювала оформлювачем книжок, потім — у рекламному агентстві, яке збанкротувало. Зараз вона тимчасово безробітня.

Маю я двоє онуків. Одна онучка закінчила університет і працює, а онук вчиться у десятому класі.

Ви були депутатом Верховної ради України. Скажіть будь ласка, а яка у вас пенсія, якщо не секрет?

— Не хочу озвучувати суму пенсії. Письменники не прирівняні до урядових службовців і отримують мізерну пенсію по старості. Таку пенсію весь час отримував і я. Зараз отримую вже пенсію більшу.

Розмову вів Володимир Малінін

Сюжет дня

Парнерская программа

Loading...

Голосование

Могут ли высокие тарифы на коммунальные услуги привести к социальным бунтам в Украине?

View Results

Загрузка ... Загрузка ...
 `