жизненные истории » Социум » 

0
0

Голодомор 1932 – 1933 років – геноцид українського народу.

Не помилюся, коли скажу, що у ці дні  на душі кожного українця щемний біль. Ми  згадуємо  жертв голодоморів….  За час нашої нелегкої історії український народ пережив кілька голодоморів, але найстрашніший був саме в 1932 – 1933 роках. В  багатьох країнах світу визнають, що це був організований геноцид . Нині  відмічаємо  80-ті  роковини  цієї трагічної  події.  І згадуємо безневинних жертв найстрашнішого злочину в історії людства.  Правду більше ніж пів століття  замовчували, а якщо  бабуся чи дідусь  у сімї згадували про пережите, то  пошепки і без  свідків.  Штучний голодомор в Україні – жахає свою ненавистю, жорстокістю і цинізмом, а також   масштабами  – за різними даними  тільки в 32 – 33 роках  у важких муках  померло від 7 до 10 мільйонів українців. Точної цифри  не знає ніхто, бо  існуючі документи вилучалися і знищувалися. Смерть діток віком до одного року взагалі не фіксувалася.  Однією з  головних причин голоду – рішення Сталіна про збільшення норм хлібозаготівлі  в Україні на 44 %. Це рішення і та жорстокість, з якою воно виконувалося, прирекли мільйони людей на смерть.
Як стверджують історики, для розправи з селянами, які не  могли виконати плани  хлібозаготівлі, влада широко використовувала спеціальний  репресивний захід – занесення на «чорну дошку» районів, сільрад, сіл та колгоспів.  Це  означало їхню повну ізоляцію від світу.  До того ж ,  активісти   забирали все їстівне ,  розбивали жорна , які були чи не в кожній хаті ,  щоб не можна було змолоти борошна і спекти хліб.  Досить яскравим прикладом  штучної організації  голоду   служить підписана Сталіним  директива, згідно якої виїзд селян з території УРСР в інші регіони Радянського Союзу заборонявся. Винесення на «чорну дошку» по суті було смертним вироком для села. І такі вироки виносили майже виключно українським поселенням. Вперше «чорні дошки» були запроваджені на Кубані,  на них виносилися здебільшого станиці, в яких компактно  проживали  українці, — стверджує доктор історичних наук,  дослідник голодомору в Україні  Володимир Сергійчук.
СЕРГІЙЧУК: Взагалі, звідки взялося це поняття і це явище, страшне явище під назвою «чорні дошки»? Вони були запроваджені для кубанських станиць на початку листопада 1932 року на нараді секретарів райкомів ВКП(б), що відбувалися у Ростові за участі Кагановича і Мікояна. Ця нарада тривала кілька днів. І от 4 листопада було ухвалено рішення занести станиці на чорну дошку, як ті, які не виконують план хлібозаготівель. Що значить занесені на чорну дошку? Скажімо, та ж кубанська станиця, яка заноситься на чорну дошку, а їх вперше було три занесено, з їхніх магазинів вивозилися  всі товари, станиця оточувалася загонами ГПУ  і населення фільтрувалося. Тобто, якщо  були підозри на те, що тут діють так звані контрреволюціонери, в кубанських станицях  українських до таких відносили вчителів української мови, тих, хто ратував за українську культуру… То таких  відфільтровували, їх одразу розстрілювали або відсилали  в східні райони РСФСР.
КОР: Ви маєте на увазі оці кубанські  станиці, де жили українці?
СЕРГІЙЧУК: Так. В першу чергу, там, де жили українці. І от найбільш промовистий приклад саме удару по українству через чорні дошки – це трагедія станиці Полтавська. Станиця Полтавська,  Слов’янського району нинішнього Краснодарського краю, вона була центром українського відродження на Кубані у 20-ті роки.  І саме станиця Полтавська потрапила до сумнозвісної постанови ЦК ВКП(б) раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року, якою передбачалося  різні репресії щодо українського селянства на кубані. Щодо смоленського селянства, скажімо, в Білорусі за етнічною ознакою, ніяких репресій не було передбачено цією постановою.  Тільки щодо керівників низової ланки в Україні і на Кубані. І плюс до того, крім різних репресій щодо секретарів райкомів, начальників управлінь, голів райвиконкомів тих районів  чи тих сіл, де не виконуються, скажімо, плани хлібозаготівель аж до розстрілу. Були передбачені  ще й заходи, які стосувалися українізації. І було сказано в цій постанові, тобто, невиконання плану хлібозаготівель Москва пов’язала із українізацією. Що, мовляв, в усьому винна українізація і в Україні, і на Кубані. Так от, щоб в подальшому цього не було вже, то Москва ухвалила  таке рішення. Перший пункт – станицю Полтавську, як  найбільш контрреволюційну. Виселити в східні райони СРСР. На місце її мешканців заселити вихідців з Росії, з Білорусі,не українського походження і назву станиці Полтавська було змінено. Тепер вона стала називатися Красноармейской. На честь того, що туди заселили ветеранів ОГПу і Червоної Армії. Тобто, свідомо було зроблено аби забрати з історичної пам’яті українську назву.
Трагедія  подібна сталася не тільки в станиці Полтавська. Станиця Уманська, де 20 тисяч населення, з яких 18 тисяч заявляло про своє українське походження також була виселена до Сибіру, а її назва була змінена на Леніградську. І так вона до сьогодні ця назва залишається. Станиця Попоїчівська, українська станиця, назва змінена на честь Кагановича – на Кагановицьку. Станиця Урюпіньска на Советську і так далі. Тобто, процес почався з чорних дощок і знищення українства Кубані.
КОР: Якщо говорити про українські села на території України…..
СЕРГІЙЧУК:В Україні  було набагато більше сіл винесено на ці дошки. Якщо, скажімо, на Північному Кавказі на чорну дошку було занесено 13 станиць, то в Україні заносилися цілі райони. І ми знаємо, що десь третина районів  за певний період заносилися на «чорні дошки» і це грозило голодною смертю для населення.
КОР: В таких селах більше, очевидно, помирало людей.
СЕРГІЙЧУК: Так, але  померло найбільше в південно-східних регіонах України. Чому? Тому що там степова зона, там немає лісів, там немає річок. Бо населення лісостепу і поліської зони, коли забрали продукти харчування, воно могло піти в ліс, збирати гриби-ягоди чи ловити якусь рибу, раки у річках. Молюски навіть, черепашки витягували і їли. У степовій  зоні цього немає і там повимирали цілі села. І тому що зробила знову радянська влада? Це також підпадає під ознаки геноциду. У вимерлі українські села повністю було завезено населення з Росіїі та Білорусі. Тобто, щоб не було тих, хто міг би згадувати про голод.
КОР: А от «чорні дошки»…. Дійсно, села не виконували план хлібозаготівлі чи вони  саботували?
СЕРГІЙЧУК. Був доведений непосильний план хлібозаготівель. І щоб його виконати, то забрали все. Забрали навіть те зерно, яке було потрібно на насіння для чергового засіву і забрали те зерно, яке потрібно було для харчування. Справа вся в тому, що врожай 1932 року влада тоді порахувала на корені. Тобто, біологічний врожай, а не той, який фактичний  вже буде в коморі. І вийшла велика різниця. Тому що були різні зміни кліматичних умов  і врожай виявився не таким,який намічали ще, скажімо,  у травні чи червні, коли виколосилося поле. І тому  це одна з причин чому не спроможне було українське селянство виконати план хлібозаготівель. Вони були непосильними. Але, бачите, влада почала і особливо в селах,які були занесені на чорні дошки, карати селян за  невиконання хлібозаготівель тим, що забрали не тільки картоплю, яка була на трудодні видана. А з цього приводу була навіть постанова наркому УРСР від 1 грудня 1932 року забрати картоплю, яка видана на трудодні. Тобто, забрали хліб, забрали картоплю. З чим залишається селянин? І якщо він не виконує план хлібозаготівель, то ці так звані заготівельники, оці буксирні бригади, які ходили, які шукали хліб, вони навіть для того, щоб покарати селянина, викидали з погреба капусту квашену, чи помідори квашені. Тобто, позбавляли родину будь-яких засобів існування, прирікаючи її  на голодну смерть. Це є ознаки геноциду. Є факти і їх дуже багато відомих, що  активісти, щоб покарати сім»ю за невиконання хлібозаготівель, то  на очах голодних дітей  витягували зварений борщ з печі і розливали на долівці, щоб родина була покарана голодом в цю хвилину. Були такі, на жаль і про це також треба говорити і, очевидно, треба було і їх імена називати. Не тільки імена Сталіна, Кагановича, Молотова. Постишева, Чубаря, Петровського, Косіора, які тут в Україні не стали на захист українського населення, так, як, скажімо, стали казахи, казахське керівництво. Трагедія  України ще й в тому, що місцеве більшовицьке керівництво Косіор, перший секретар ЦК КПбУ, далі Чубар, голова Раднаркому і Петровський , так званий Всеукраїнський староста, вони слухняно виконували всі вказівки Москви і не опиралися.  Українцям не можна було піти за межі України – в Білорусь чи в Росію, щоб  врятуватися. Була прийнята спеціальна  постанова ЦК ВКПб  раднаркому  від 22 січня 1933 року  про заборону виїзду українського селянства і кубанського за межі своїх поселень, щоб знайти продукти і врятувати свої родини.
КОР: Очевидно, це найбільше стосується  тих сіл, які винесені були на «чорні дошки»?
СЕРГІЙЧУК:Взагалі – по всій території України селянам було заборонено виїжджати за межі України. Все. Їм заборонено було продавати квитки. Були так звані летючі маневрові спец бригади НКВС, які їздили по різних напрямках і ловили тих, хто не мав права виїзду за межі України.
КОР: Сьогодні слухаєш свідків — просто в голові  не вкладається – звідки така жорстокість? Як  можна  було в 20 столітті вбивати власний народ?
СЕРГІЙЧУК:  Я думаю, це вже був такий на вищій стадії прояв ненависті до українства. Бо саме  до українства в комплексі ,ми бачимо, були застосовані всі заходи репресивні щодо знищення української нації.  Я думаю, був такий розрахунок більшовицької влади, що саме через голод упокорити, поставити на коліна українське село.
КОР: Скільки все-таки українців загинуло  в 1932-33 роках?
СЕРГІЙЧУК: Вся біда в тому, що документи, які б могли засвідчити точну картину, вони або фальсифікувалися тоді – записувалися причини смерті не голоду, а щось інше, а в більшості ці документи знищені або вивезені були. І ми не маємо так би мовити первинних документів ,повної сукупності, щоб можна було дати відповідь. Ми тільки можемо говорити про те, що міжнародна комісія юристів, яка  займалася  цим питання в 1988 році ,  прийшла до  висновку, що в 1932-33 роках в Україні  померло від 7 до 10 мільйонів.
Ненависть Сталіна до українських селян дійшла того рівня, що на «чорні дошки» записували цілі райони . Відтак, до 33-го року в списках   опинилися фактично більше половини  сіл та колгоспів.  Днями я побував в одному з таких населених пунктів. Це село Масівці, що неподалік  Хмельницького. Здається, аура скорботи і трагізму висить над селом і досі. До речі,  у відносно невеликому селі аж цілих 5 кладовищ. На одному із  цвинтарів хоронили померлих під час голодомору. Його характерна прикмета –  могили, в яких  закопували одразу по десятеро, а то і більше  людей. Втім, жодні історики, жодні документи не здатні передати всього болю, який чуємо в голосі очевидців тих подій. На щастя, вони ще живі…. Вижити під час  голодомору  пощастило Варварі Григорівні Савковій. Коли почався  голод вона ще була малою дівчинкою. Але пережиті страхіття запам’яталися на все життя.
В.Савкова.    Мені було… 33-й рік мені було 11 років.  Я ще була мала. Я сиділа дома, дуже їсти хотіла, дуже плакала…. Ну, не було що їсти… Нічого.  А в 32-му   воно началося… Всіляко було… І гоніння. І ходили і  забирали і витрясали з горшків… І Ганя , моя сестра була ще маленькою, вони прийшли , ще було трохи пшениці в запічку… Посадили цю дитину, бо ж забирають ці активісти все чисто. Вони  прийшли, витягли пшеницю з під цієї дитини . І ця  дитина плакала, але ніхто не звертав уваги, що нас є троє. І Антін вже був….
КОР. Тобто, прийшли і забрали останнє ..
САВКОВА. Останнє, що було…   Бабуня мої померли, мама моєї мами, теж  з голоду. Бо не було що їсти.  Ми їли калачики. Отакі ростуть… Бурян. А там такі зернятка  були і ми ті  зернятка дзьобали. І ходили тато мій, сусіди  липу шморгали, пекли …Таке їли..Такі , як то млинці. Батьки ходили на роботу, а ми були в яслах. А в яслах тоже нема нічого.  Мені вже 11 років було… Антін маленький,  з 29 – го року ,йому чотири роки було. І він йде аж на горби туди , бо там мама  отримає суп, то вона нас усіх розділить. То мама  своє віддавала і голодною сиділа.  Пішли додому і в дома нема нічого.
КОР.  А от ви самі бачили, як приходили ці  активісти і забирали продукти?
САВКОВА.  А чого ж не бачила.  Прийшли , перевернули, ще й шпичками «пошпигали» , бо може щось закопали, зерно чи ще щось.  А  що було – витягнули з під дитини та й пішли. Як  є якась квасоля – квасолю висипали, забрали.  Їх ходило по десятеро разом.  Такі були загони.  Вони з мішками ходили. Навіть борщ в печі був  так і той вилили. Щоб не було.  То це я добре пам’ятаю.
Від 15.08. І на жорнах  мололи, жорна прийшли і  побили … Дід сховав , то не побили. А  хто не сховав то побили…
КОР. Кому вони заважали?
САВКОВА. А щоб не мололи.  Це нарочно, щоб люди повмирали. Оце так. Це спеціально робили.
КОР. Варваро Григорівно, а з ваших сусідів хтось помер в цей час?
САВКОВА. Оце я знаю, що оці діти померли – Мацькові. Мама – Юстина, батько – Тимко, хлопчик Ванька, а дівчинка Харитина.  Не було що їсти їм. Ще той батько йшов біля ріки —  просив – люди добрі, дайте кусочок хліба , бо я помру вже. Ну, а як нема ні в кого, хто дасть? І він так і помер.  На дорозі. Його забрали і поховали. І дружина, і діти померли.  Тільки Харитина залишалася. Його донька. Одна. Їх захоронили в одній могилі.  Вони померли і скоро один за другим. Бо , а як же воно виживе? Не було що їсти. Всі повмирали. Тільки одна дівчина залишилися, Харитина.  І таке. Що я знала, то і сказала.   Що ще пам’ятаю.
КОР. А піти в інше село , попросити їжу  в людей…
САВКОВА. А в кого ти попросиш , як в іншому  селі таке саме було. Хто ж тобі дасть? Ще й корову забрали.  Наклали мяса 32 кілограми, 240  штук яєць. Такі податки були.  Прийшли. Ага не виконуєш   … — віддавай корову.  Я погнала корову пасти. Вони прийшли, аж в Дубину. За селом далеко. 5 кілометрів.  І я туди  гонила її пасти.  Поки молоко було… А тоді вже нічого не стало. Прийшли , забрали корову. І я з палицею прийшла додому. Я плакала, а вони мене що послухали чи що? Не звертали увагу.
Ви тоді  були дівчинкою. 11 років.  Яка у вас найбільша була мрія?
САВКОВА.  Мені  хотілося … хоча б  хто дав кусочок хліба.  Така мрія була. Я більше нічого не хотіла.  Ні хустинки, ні плаття.  Тільки , щоб дав мені хто крихту хліба.  Про це тільки думала.  /
Масівчанка Феодосія Іванівна Юрченко голод зустріла у 9-річному віці.  Перед її очима пройшли майже всі смерті односельчан. Адже батько, за рішенням сільради, кіньми  збирав покійних  вулицями села  і відвозив на кладовище.  Дівчинка була постійно з татом, бо в колгоспі давали їсти горохову кашу. Жінка згадує, —  смерть бачила щодня. А ще пам’ятає свою подружку , сусідську  дівчинку, яку врятувала  від голодної смерті, час від часу віддаючи  їй  хоч якісь харчі.
ЮРЧЕНКО.   Приїжджає з сільради чоловік  і  каже — поїдеш на ту  і ту  вулицю , бо там  багато  опухлих людей лежать . Вже не живі є. Я дам вам 2 людини, вони будуть  вам грузити на підводу і завезти їх на цвинтар. Я сідаю на воза, бо хтось  з дорослих щось мені дасть.  А у нас, якби не корова, то ми б  також попухли би.  Коли я їздила  з татом, то  я після обіду корову гнала пасти.
КОР. А ви татові допомагали …
ЮРЧЕНКО. Ні, я маленька, 10 років… Я сиділа тільки.. Хотіла наїстися. Пішли до хати чоловіки.  Виносять. Просте рядно. А  кого винесли? Чи хлопця, чи дівчину…Ніхто  не плаче. А решта в хаті опухлі лежать.  Навіть не встають і ніхто  не виходив.
КОР. Тобто, вся сімя. Одні померли, а інші  помирають..
ЮРЧЕНКО. То вони цю людину, кладуть на фуру, я посунулася.  Поїхали до іншої хати.  Виносять і кидають на купу. Ніхто не дивиться.  Я сиджу на краєчку. Вже маємо 4 чотири чоловіки.  Веземо на цвинтар. Там копає яму 4 чоловіки.  Одну кагату довгу, не могилку, а кагату.   Там уже лежали люди. З  підводи знімають і доклали купу в могилу.  Засипали землею, але ніхто не викладав могилу. Притоптали. Завтра знову привезуть, бо народ страшно гинув.  То вже  ми  їдемо… Десь колгосп розжився гороху.  Варили великий котел.  І народ йшов туди. Хто не дуже спух, то приходив на роботу. Дають суп, стають всі в чергу. І мій тато стає. То  і мені дали з котелочка. На другий день я знову їхала.  А я пасла корову, то вела туди далеко …Там була  пшениця, або жито. То я там теребила  в пляшечку… Дівчинка чужа мене виглядала, у неї мама померла… Бо я  її цього зерна трохи всиплю. І вона в мене його забере і там дома щось з ним зроблять. Чи  зварить кашу. Воно ж молоденьке зерно.  І трохи того зерна на тереблю і дам цій дівчинці.  Коли на другий день погнала знов – їде лановий на коняці.  Я побачила, то покинула корову і побігла додому.  А корова    сама прийшла додому.  А дівчинка стоїть на середині дороги , дивиться на мене.  А їй кажу – лановий там є , не дає   зерна трохи взяти. Я їй вже не принесла їсти. Як вона там бідила. … Дуже спухла ця дівчинка, але вижила. 80 років прожила. Все мене згадувала, що ти мене спасла. А я що… Вдалось то втеребила, а не вдалося , то  не втеребила.  Сусіда моя. Але її мама померла. І вона з бабусею жила. Цього неможна забути ніяк. Ніхто не повірить, що таке пережили.
КОР. Кажуть, що люди не витримували і їли своїх дітей.
ЮРЧЕНКО. У нас такого не було. Тільки зварили двох чоловіків.  Але  дітей ні.  А може  було, я ж була мало тоді. Не все знала.  Їх зварили в баняку, а хтось прийшов і застали їх, коли ці варили. Їх порізали і зварили в себе. Думали, що ніхто не буде знати.  А  все одно хтось  дав знати.
КОР: Це у вашому селі.
ЮРЧЕНКО. Так.  Зварили. Вони б його  їли.
КОР. Це люди були доведені до такого стану.
ЮРЧЕНКО. Так. Дуже було страхіття.
КОР. А з села можна було втекти, піти кудись?
ЮРЧЕНКО. А куди? А ти здужав йти?
КОР. Сил не було.
ЮРЧЕНКО. Запухші ж були.  В сусідньому селі Пархомівці, кажуть, що такий випадок був, коли  жінка варила своє дитя і їла. Вона втратила розум. А чого знаю про це? В 33-му восени  наших жінок  з села возили туди яблука збирати, бо в Пархомівцях від голоду померло  десь 900 людей. Майже все село. Не було кому вже сіяти, врожай збирати, то наших возили. Їм  запропонували ночувати в хаті тієї  жінки. Але відмовилися наші, боялися, спали у саду, тоді тепло було….  /
Ми вже говорили про те, що  не просто сьогодні  встановити справжнє число замучених голодом українців.  Адже сталінський режим замовчував, замітав сліди злочину, приховував, перекручував, знищував дані. Навіть в Масівцях, де від голоду  померло понад 300  селян, вдалося встановити  лише трохи більше половини жертв – імена 175 померлих, з яких 35 дітей. Відновити страшну правду зміг Ігор Миколайович Григоров, директор місцевої школи, разом з учнями і вчителями. Ігор Миколайович  досліджує тему голодомору в Масівцях з кінця 80-х років і навіть створив  шкільний музей  історії рідного села. Тут знаходяться і спогади людей, і експонати, і  книги про голодомор.
ГРИГОРОВ.  Важко сказати за точну кількість жертв голодоморів  в нашому селі.. Село  не дуже велике. Вважалося, що у нас не більше 420 дворів.  Село пережило багато лихоліть… Але певно, що  більш  страшної наруги над селом українським, ніж голодовка 32 – 33 років в Масівцях, та й напевне по всій Україні, не було… Навряд чи зараз хтось скаже точну цифру. Але займаючись багато років  цим питанням я і мій старший брат, історик за фахом, змогли уточнити приблизну цифру – понад 300 душ померло.  Вдалося встановити лише 175 імен наших односельців.
КОР. Понад 300  масівчан,  людей, які живуть в одному селі – це дуже багато…

golodomor_ustam2
ГРИГОРОВ. Так.  Це  велика частина  села. Ще раз кажу , це при тому, що  благодатна земля. Прибузьке село.  Є все, щоб розвивалося сільське господарство. Це не сумісне з поняттям – голод.
Коли  я привожу дітей до музею і показую жорна, то практично одиниці можуть сказати, що це таке. Це єдине  джерело було для того щоб вижити, якщо була хоч жменя зерна…Важко мені  також оцінити тих людей, які прийшли і били ці жорна. З однієї сторони вони виконували  чиюсь волю, волю партії і Сталіна. І вони могли не вижити.  Хоча завжди знайдеться якийсь Іуда , який буде виконувати таку роботу не тільки з примусу, а ще й з власної ініціативи.  З азартом і бажанням.
КОР. Ви досить ретельно досліджували цей період. Що вас найбільше вразило?
ГРИГОРОВ.  Вразило те, що  навіть у ті страшні часи можна було проявляти людяність.  Серед  багатьох десятків записаних свідчень є одне  в якому говориться, що  сімя індивідуальних господарів вже була на межі смерті. І в них був малий хлопчик , йому кілька років, дошкільня.  Його вивели на вулицю, посадили під плотом… з нього, за свідченням очевидиці, вже зелена водичка витікала… Опухший був. А у сусідки була корова. У  сусідів також велика сімя була. І вони, незважаючи на те, що  самі голодували , також опухлі були, давали маленьку квартинку цього молока  цьому хлопчику, і він вижив.  Тобто, можна було проявляти людяність в нелюдяний час.  Ми познайомилися сьогодні з  92 літньою Феодосією Юрченко, яка була активним учасником тих подій.  Вона разом зі своїм батьком їздила по селу і кіньми  батько підводою забирав , за допомогою ще бригади  померлих людей. Майже з кожної хати, майже кожен день вивозили померлих на кладовище і там складали у довгі ями.  Вона бачила страхіття. І в них був кусочок хліба і вони ділилися з сусідами. Це був не хліб. Це були так звані маторжаники.  Коли  обшморгували молодесенькі листочки і бруньки липи , їх  висушували, розтирали і пекли на воді такі  пляцки, маторжаники.  І вона виходила на вулицю, була сама голодною і ділилася з сусідкою.  Мене це вражає. Адже голод – відчуття дуже сильне і не переборне.
КОР. Масівці були винесені були на чорну дошку…
ГРИГОРОВ. Так. Навколо  села були розставлені пости озброєних солдатів. На всіх дорогах, на всіх стежках, на виходах і входах у село. Це знак вимирання села. Одним із джерел , яке  дає нам стверджувати про таку кількість невинно убієнних голодом – понад 300 душ.  Це свідчення сина колишнього колгоспного фельдшера.  Який проживав  в Масівцях з жовтня 32 по травень 33 років. Щодня  він ходив до сільради і він записував прізвища   всіх тих хто загинув. При чому  йому категорично заборонялося записувати   справжню причину смерті  людей.  Дітей до року  взагалі не записували. Йому вдалося  через заслони пройти, за допомогою секретаря сільради , піти на станцію залізничну , виїхати звідси аж до Ярославської області.  Я задоволений  хоча б тим , що вдалося хоча б частково  знайти імена тих хто загинув під час голодомору. На території села 5 кладовищ.  І ось останній був закладений  якраз в 1932 році. Саме  із жертв голодоморів, коли бригада , визначеною сільрадою копала ями ,  довгі ями, куди клалися і по 10  і більше  людей. І потім на ці ями… не насипалися на них надгробки, а вони  зарівнювалися .. щоб не було   видно, що тут такі масові захоронення.  Але  людська пам’ять зберегла це місце.  Є така могилка. Вона знакова.  Надгробочок і на ньому вибито 4 прізвища сімї. Мати, батько , маленька донька і син, які померли від страшного голоду. Це також місце нашої уваги.  Діти пам’ятають про таку  трагічну дату і в день памяті голодоморів вони обов’язково беруть участь  в  Всеукраїнській акції «Запали свічу памяті».  В кожній хаті у віконці  горить свічка у цей день.
КОР. А взагалі – чорна дошка – це мабуть вирок селу.
ГРИГОРОВ. Так , фактично це вирок селу.  І я  не можу уявити в  яких  головах це зявилося… Знищити голодом ціле покоління, цілі села – це жахіття. Це  злочин перед власним народом. І я особисто вважаю – це  геноцид.  Інакше цього не назвеш. Судячи  навіть по кількості жертв. /
Феодосія Іванівна Юрченко  розповіла, що у Масівцях трапилося лише два випадки канібалізму. Виявили, що  в селі вбили і зварили двох чоловіків. В Україні таких випадків, коли людей  голодом довели до бежевілля, чимало. Траплялося, коли  батьки їли власних дітей. Та здебільшого,  дорослі  не могли дивитися  на муки дітей, вбивали їх, а потім і себе. Безперечно, те , що відбулося   80 років тому —  чорний час для України, найболісніша  трагедія для нашої нації . Приречені  на смерть селяни їли все , що змогли знайти – в лісі, у річці чи на полі. Мабуть ніде в світі ви не знайдете такого рецепту приготування страв , як  готували її українські селяни 80 років тому.  Ось що розповіла  Варвара Григорівна Савкова.
/ Ходила рвала липу. Листочки. Обшморгувала. Тоді  принесла додому. Сушили. Терли їх. Тоді  в  макітрі ще терли. Води туди. На дечку.  Припеклося.  Мусиш щось кидати в рот.  Бо ж голодна. Такий млинець.  Чи матрижаник. То яке воно? Якесь клейке. Кинула  в рот і все. Тоді люди стали пухнути від усього цього і стали вмирати… І  так само буряк. Звари з нього борщ. Але там нема нічого. Бо квасолю забрали.  Різали  буряк , посолили трохи, варили і їли. Всередині боліло. Але не знаю, чи це так Бог дав, що вижили. І що  ще? Ригозу ходили добували. Це ригоза – по ріках росте. І цим  харчувалися. То дехто вмер, а дехто як міг – виживав…/
Щоразу , коли слухаєш  спогади свідків голодомору – навертаються сльози. Не віриться, що таке взагалі  могло статися у 20 столітті…  Чи збагнемо ми до кінця масштаб трагедії, яку пережили українські селяни? Все, що болить – забувається нескоро, а трагічні моменти не стираються з пам’яті ніколи. Але ж пробували  і не раз  змусити нас начисто забути чорну, трагічну сторінку своєї історії – історії Голодомору? Вся справа в тому, що її  для нас якраз і писали  ті, хто  вбив мільйони безневинних українців.  То ж  і до сьогодні чиниться опір вивченню цього історичного епізоду, як в Росії, так і в Україні. Москва взагалі прирівняла деякі праці про Голодомор 1932 – 1933 роки  до екстремістської літератури за зберігання чи розповсюдження якої можна отримати тюремний термін. В нашій державі також не бракує політиків, які факт мученицької смерті мільйонів українців називають вигадкою.  Не дивно, що і нині, через багато років після трагедії, стоять  і навіть зводять нові пам’ятники катам українського народу. Тоді на вулицях конали виснажені до скелетів невинні українські діти. Сьогодні нащадки катів  розповідають нам, яке щасливе життя вони збудували.  Мало не рай на землі…  Втім, незважаючи на геноцид  Сталіну не вдалося знищити  українську націю.  Попри всі жертви і втрати, ми  вижили….
Якось мені розповіли історію однієї жінки. Переживши Голодомор, вона не могла заснути без скибочки хліба у руках. І справа не лише в тому, щоб прокинутися і зрозуміти – що голоду нема. Просто щоночі їй снилися вмираючі від голоду  діти. Вони просили дати їсти і вона щораз відчайдушно шукала скибку хліба, щоб  їх врятувати… Коли ця жінка померла, в труну до її згорнутих спрацьованих рук теж поклали шматочок хліба.  То ж хочеться  побажати, щоб так, як ця бідна бабуся пригортала ту скибку до грудей, щоб ми все життя  берегли  пам’ять про мільйонів українців, які мученицькою смертю загинули від злочинів сталінського режиму.  Ми не  повинні допустити подібного. І я знаю, що для цього не треба багато. Не треба перечитувати сотні історичних  праць  чи слухати  думки  відомих експертів. Достатньо запалити свічку  памяті і під час молитви прислухатися  до свого серця і душі. Там ви знайдете правду….
В’ячеслав Козак, для «Вероятно»

Сюжет дня

Парнерская программа

Голосование

Могут ли высокие тарифы на коммунальные услуги привести к социальным бунтам в Украине?

View Results

Загрузка ... Загрузка ...
 `