Политика

Юрій Гнаткевич: Причини трагедії Ющенка слід шукати в класовій площині

Юрій Гнаткевич: Причини трагедії Ющенка слід шукати в класовій площині

У кулуарах Верховної Ради нерідко можна зустріти народних депутатів України попередніх скликань Верховної Ради. Вони спілкуються поміж собою, «ловлять» діючих депутатів, аби з ними поговорити і щось їм висловити, спостерігають за сесійними засіданнями з балкону. Преса зазвичай ними не цікавиться. Натомість наш кореспондент  розпитав колишнього народного депутата Юрія Гнаткевича про його життя-буття і той погодився дати йому інтерв’ю.
Пане Юрію! Як поживаєте, як почуваєтеся і чим зараз займаєтеся?
Поживаю як всякий забезпечений український буржуазний пенсіонер (сміється). Почуваюся незгірше, бо вже протягом дуже тривалого часу практикую голодування як засіб попередження хвороб та упродовж тринадцяти років щоденно роблю вправи, які називаються «п’ять тібетських перлин». Ці вправи є обов’язковим щоденним ритуалом тібетських монахів. Вправи спрямовані на активізацію хребта і сильно розбурхують енергію людини.
І куди ж Ви спрямовуєте цю енергію?
Працюю здебільшого на своїй дачі. Колись мені подарували за добру справу невеличку стареньку хатину з присадибною ділянкою. Я в хатині зробив ремонт, провів холодну й гарячу воду, посадив сад і господарюю. Я дитина сільська, люблю длубатися в городі. Овочі і фрукти на базарі не купую: все вирощую своїми руками і без жодної молекули хімії. Правда, далеко від Києва – 150 кілометрів, але я досвідчений шофер, а на бензин депутатської пенсії вистачає.
А що робите зараз тут у Верховній Раді?

IMG_3080
Шукаю собі заняття. У своєму житті я постійно чимсь і кимсь керував. Вісімнадцять років керував великою кафедрою в КПІ. Потім у 1990 р. потрапив у Верховну Раду, де був першим заступником голови Комітету з питань освіти і науки. Тоді ми закладали основи законодавства в цих суспільних галузях. Потім упродовж восьми років був виконавчим директором програми у Верховній Раді від Фонду «Україна-США», де відповідав за тему «Відкритість влади в Україні». На громадській ниві довелося очолювати Київську «Просвіту» та чотири роки столичну організацію республіканської партії, звідки вдруге потрапив у Верховну Раду. У минулому скликанні керував підкомітетом, відповідаючи за міграційні питання і дечого досяг на цій ниві.
Пам’ятаєте, колись давно за старого режиму йшов цікавий фільм, де актор Михайло Ульянов грав роль директора великого підприємства, якого «випхали» на пенсію. Так він бідний не знав, де йому дітися, куди податися, чим зайнятися і все шукав собі якесь заняття.
І Ви теж шукаєте?
Здається знайшов. Я з власної ініціативи очолив оргкомітет зі заснування нової національно-патріотичної громадської організації, яка опікувалася б підтримкою української мови.
Невже зараз таких організацій бракує?
Ні, не бракує. Але їм бракує масовості, структурованості і дисципліни а також і насамперед грошей. У жодній з них ніхто не сплачує членські внески, не вчиняє пожертв. У такому разі як можна протистояти русифікації? Нинішня влада підтримує своїми законами і бюджетною практикою лише російську мову і культуру. Грошима, які викидаються на підтримку російської мови в Україні російським урядом та наш олігархатом, робиться чорна справа. Українська мова витісняється, українське кіно свідомо знищено, українськомовних газет майже немає, телевізійний і інтернетний простір майже повністю є російськомовним. У південних і східних регіонах після прийняття закону Ківалова-Колісниченка державність української мови зведена до нуля. А погляньте на Київ: знову на кожному кроці вивіски, реклама, бігборди пишуться російською мово. Хіба Київ це Москва чи Калуга? Нинішня донецька влада хоче одонбасити всю Україну. Україну вони уявляють як свій донецький телеканал: називається «Україна», а нічого українського там немає. Не дивно, що українство як нація вироджується. Українська молодь у Києві своєї мови цурається. І коли пані Ірина Фаріон обзиває депутатів з українськими прізвищами, які активно борються з українською мовою, виродками, я її розумію. Такі люди є національними виродками. Тому я вирішив заснувати «Народну фундацію підтримки української мови імені Євгена Чикаленка».
Нагадайте, хто такий Чикаленко.
Євген Чикаленко – відомий український благодійник кінця 18-ого і початку 19-ого століть, якому належать крилаті слова «Легко любити Україну до глибини душі, а треба її любити до глибини кишені».
Ви сподіваєтеся, що знайдуться націонал-патріоти, які стануть любити Україну аж до самісінької глибини своєї кишені?
А чому не знайдуться? Звичайно, не про самісіньку глибину кишені йдеться. Багатих націонал-патріотів ми маємо дуже мало, бо в часи масової прихватизації, коли представники деяких нацменшин прихватизовували, тобто розбирали за безцінь державні заводи і фабрики та творили телеканали і банки, націонал-патріоти творили партії, а потім розколювали їх, доводячи один одному, хто з них більший патріот. Патріотів зараз вистачає, але їхній патріотизм треба активізувати і націлити на реальну підтримку відродження нашої нації і її мови. Я вірю у можливість нагромадження коштів на конкретні просвітницькі справи шляхом системних зборів коштів і добровільних пожертв. А скидатися українці ще вміють. Пригадайте, як масово збиралися гроші на Тарасову церкву під Чернечою горою, на пам’ятник Мазепі у Полтаві, на підтримку телеканалу ТВі, коли його взялася задушити донецька влада, на компенсацію письменникові Василеві Шкляру, коли той відмовився отримувати Шевченківську премію на знак протесту проти призначення міністром освіти московського ставленика.
Що ви розумієте під конкретними справами?
Планів є чимало. Хочемо заснувати газету «Київське слово». А розпочати плануємоз широкої «бігбордизації» зросійщеного Києва. Ось уявіть собі, що в Києві стоять бігборди з такими словами Тараса Шевченка, двохсотріччя від дня народження якого відзначатиметься протягом усього наступного року: «А на москалів не зважайте, нехай вони пишуть і говорять по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди». Таких висловів Шевченка, які змусять задуматися російськомовних українців над своєю мовною поведінкою, є чимало. Або візьмімо вірші Олександра Олеся: О Мово рідна, слово рідне! Хто вас забуває, той у грудях не серденько, а тяжкий камінь має. О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх! Співочий грім батьків моїх, дітьми безпам’ятно забутий. Читаючи такого роду тексти, кияни будуть роздумувати над своєю мовною поведінкою, дискутуватимуть поміж собою. Користь від цього буде. Адже деякі столичні українці досі соромляться говорити на людях українською мовою, а деякі з них досі бояться, знаючи чим в минулому закінчувався для українців прояв національного патріотизму.
Кого ж Ви збираєтеся залучити до своєї «Народної фундації»?
Усіх, хто вболіває за долю української мови: бізнесменів, відомих і маловідомих політиків, членів партій і національно-патріотичних громадських організацій. Наша умова одна: платити членські внески і в разі змоги робити пожертви. Зрозумійте: неможливо зупинити, не маючи грошей, могутні русифікаторські жорна, які крутить наш олігархат за активної підтримки агентів російського шовінізму. Ми хочемо об’єднати ідеєю «Скинемося на мову!» всіх патріотів, розкиданих нині по всіх усюдах, по різних партіях і рухах. На початку дев’яностих років для всіх українських націонал-патріотів спільним дахом було «Товариство української мови ім. Т. Шевченка». На жаль, зараз його немає. Тому ми хочемо зробити нашу «Народну фундацію» спільним дахом для всіх прихильників українського національного відродження. Як тільки вони переконаються, що ми активно працюємо і що зібрані кошти втілюються в реальні проекти, вони повірять нам і потягнуться до нас.
Ви запросите також Віктора Ющенка і членів Вашої партії «Батьківщина»?
А чому б не запросити Ющенка? Ющенко – палкий і переконаний український націоналіст. І людина він не бідна. Але Ви зачепили цікаві і болючі для мене особисто теми і тому мушу зупинитися на них детальніше.
Палким прихильникам Ющенка дуже не подобається, коли його критикують. Його фани кажуть, що він був єдиним справді українським президентом і що його трагедія полягає в тому, що його зрадили соратники. Справді, Ющенка «покинули» всі: друзі, однодумці, куми, соратники, односельці, призначені ним свого часу члени уряду. Невже всі вони є зрадниками? Вони зрадили його чи він зрадив їх?
Повторю: Віктор Ющенко був і залишається переконаним націоналістом як усі ті, хто обстоює українське національне відродження та виступає проти зросійщення українців. Але Ющенко допустився рокової для України помилки. Свого часу такої ваги помилки допустився хіба що Б. Хмельницький, через яку Україна опинилася у багатовіковому московському ярмі. Нині Україну окупував донецький кримінальний клан і на це я особисто не бачу жодної ради.
Трагедію Ющенка слід шукати не в національній, а в класовій площині. Як професійний банкір, він розумів ціну і політичну вагу капіталу, його нагромадження, концентрації і відтворення. Після перемоги Помаранчевої революції він послухався своїх «любих друзів» з числа помаранчевої буржуазії, яка його «виштовхала» на Майдан і спонсорувала. революцію. Ви пам’ятаєте їхні прізвища: Порошенко, Червоненко, Жванія, Третьяков та інші. Вони, як і Ахметов, як чорт ладану боялися перегляду законності приватизації державних підприємств, на чому наполягала Тимошенко, яка сподівалась у такий спосіб усунути кримінал від капіталу і від влади. Саме цього чекав народ. Революційний народ сподівався, що заводи і фабрики, вкрадені «пацанами», як називав нову буржуазію з трибуни Майдану Ющенко, будуть повернуті державі та перепродані за їхньою реальною ціною. Адже одним з гасел Майдану було таке: «Олігархи заплатять справжню ціну!» Ющенко натомість зрікся гасла «Бандитам тюрми!» та всіх інших гасел Майдану і жодного разу упродовж п’яти років свого президентства їх навіть не згадав та не пояснив народові, чому він їх не згадує. Ющенко вирішив не чіпати буржуазію. Він став захищати її інтереси, діючи за приказкою, яка каже, що не той мудрий, хто перемагає ворогів, а той, хто робить їх своїми друзями. Ющенко таким чином фактично легалізував розкрадання колись загальнонародної власності нуворишами, натомість просячи у них підтримки української мови, у розбудові Батурина, Мистецького Арсеналу тощо. З цією метою він надумав підписати з ними меморандум. Перелякані революцією пацани стали на запрошення Ющенка повертатися в Україну і наповнювати фонди, створені ним і його родичами, та фінансувати деякі цікаві національно орієнтовані проекти. Трагічний для України конфлікт між Тимошенко і Ющенком носив не особистий, а класовий характер. Ющенко шукав порозуміння з пацанами, а Юля цей курс принципово не підтримувала. Звичайно ж, «пацани» елементарно обдурили його. Правда, потім Юля сама попалася на цей гачок.
Ви маєте на увазі переговори про зміни в Конституції?

IMG_3078
Я маю на увазі ті переговори, які вели представники Тимошенко з командою Януковича, на яких обговорювалася можливість обрання президента в парламенті і перетворення України в парламентсько-президентську республіку. Ідею таких переговорів я не тільки підтримував, а був першим, хто озвучив її на засіданні фракції. Ось з чого я тоді виходив. Помаранчева революція мала своєю головною метою відібрати вкрадені заводи і фабрики у пацанів і усунути від капіталу і влади кримінал. Ніхто на трибуні Майдану про Мазепу, Батурин, УПА, Бандеру, Шухевича і про гірку долю української мови в незалежній Україні словом не обмовився. Всі волали «Бандитам тюрми!» Ставши президентом, Ющенко запропонував бандитам замість тюрем співробітництво. Іншими словами, він запропонував поділити владу в Україні на двох: на себе разом зі своїми помаранчевими капіталістами і на кримінальний донецький капітал. На фракції я говорив: «Раз уже так сталося і ми не маємо сил цьому зарадити, то нема сенсу воювати з капіталом, бо перемогти його неможливо. Ленін переміг капіталістів, але їхнє панування знову повернулося, правда, в гіршій формі». «Воюючи з капіталом, а тим більше з об’єднаними силами помаранчевих і донецьких капіталістів, — казав я Юлії Володимирівні, — Ви війну програєте. Треба шукати з ними якийсь консенсус». Так і сталося: Юля воювала з Фірташем та іншими олігархами, а тепер вони шикують, а вона сидить за ґратами. Янукович купається в морі і стрибає по пеньках у Межигір’ї. Донецька влада розтоптала Конституцію, а тепер, проштовхнувши свій мовний закон, топчеться по українській мові.
Зі сказаного Вами видно, що Ви не проти обрання президента в парламенті.
Після десятирічного правління Л. Кучми я став переконаним прихильником парламентсько-президентської республіки, бо вважаю, що доки наш народ голосує за кіло гречки,чи за пляшку горілки, чи за банку шпротів, чи за 150 гривень, і доки виборчі протоколи заповнюватимуться на території Донецькій області, в Україні народного президента обрано не буде. Будь-якого прем’єра парламент може в разі чого поміняти, а президента треба терпіти десять років.
Ви залишаєтеся членом «Батькіщини»?
Чекаю на вихід Тимошенко з тюрми. Її портрет стоїть у нашій квартирі на почесному місці. Партійний квиток бережу, хоча моє перебування в партії як і раніше є чисто формальним. Я був доволі активним членом фракції і комітету, підготував багато законопроектів, написав кілька книг, одна з них називалася «Остання надія або чому вони бояться Юлі». Цю книгу перед президентськими виборами треба було видати великим тиражем, а не тратити мільйони на концерти та випуск білих парасольок. Лише з трибуни Верховної Ради я виступив упродовж останніх п’яти років понад вісімдесят разів, а в цілому понад сто десять разів.
А чому ж тоді Вас кинули аж на 172-е місце у виборчому списку?
Хіба тільки мене «кинули»? Так склалося, що «кинутими» виявилися багато людей, які становили базове ядро фракції. Кинули мого однолітка Олега Білоруса, який створював партію «Батьківщина». За тою фракцією шкодувати не треба, бо вона здала «воріженькам» все, що можна було здати. Вона не змогла протистояти «чечетовщинню». Мене кинули, бо я вважався націоналістом. Впливові керівники партії думали, що виступи і законопроекти фракційних націоналістів відбирають у Юлі голоси на сході й півдні України. Усе національно-патріотичне крило фракції, як називала нас Тимошенко, з фракції «вимели». Тому й звертатися з запрошенням до вступу у нашу «Фундацію…» зараз фактично ні до кого.
Як завідувач кафедрою іноземних мов КПІ я не раз їздив до Німеччини. Хтось з німців розповів мені, що нібито в кабінеті Гітлера якийсь час висів портрет молодого генерала, груди якого були обвішані орденами. Фюрер пояснював це так: ордена, як правило, отримують не ті, хто їх заслуговує, а ті, хто перебуває дуже близько від того місця, де їх роздають. Так сталося і в «Батьківщині»: мандати роздали здебільшого не тим, хто їх заслужив, а тим, хто перебував зовсім близько від того кабінету, де вони роздавалися чи, як навіть ходили чутки, продавалися.
Бажаю Вам, пане Юрію, успіхів у створенні «Народної фундації»…
Будемо старатися. Все залежатиме від організації справи і чистоти помислів. Буде важко. Вже зараз дехто каже мені: «Мало у Верховній Раді нахапався? Хочеш за допомогою Чикаленка поповнити власну кишеню?» Я на таке відповідаю: « Кожен злодій іншого тримає за злодія».
Спілкувався Олександр Панюков

Парнерская программа


Мнение

Поддерживаете ли Вы введение визового режима с Россией?

View Results

Загрузка ... Загрузка ...


 `