Реформы в Украине

БЕЗ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ ЕКОНОМІКУ УКРАЇНИ НЕ ПІДНЯТИ

БЕЗ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ ЕКОНОМІКУ УКРАЇНИ НЕ ПІДНЯТИ

Кожен з нас хоче, аби Україна стала сильною, заможною, розвиненою державою. Для цього потрібно, щоб українська економіка стала інноваційною, енергоефективною й соціально відповідальною.

Тож нам слід терміново змінити пріоритети розвитку економіки, які панували останні 25 років: експлуатація надр, використання ресурсів застарілих радянських заводів, експорт продукції першого переділу або сировини. Нині такі пріоритети неспроможні забезпечити гідний рівень життя всіх українців у короткостроковій та середньостроковій перспективі. Тільки ставка на розвиток галузей економіки з високою доданою вартістю гарантує появу робочих місць, що відповідають таким критеріям, як висока оплата праці, безпечність, привабливість для освічених кадрів.

 

Світові тенденції

 

У сучасному світі розгортається чергова промислова революція, яка веде до революційних змін і економіки, і світу в цілому. Під час таких змін саме промисловість у взаємодії з інформаційно-комунікаційними технологіями дасть можливість сформувати нову інфраструктуру розвитку. Що ж потрібно, аби наша країна посіла гідне місце на світовому ринку та була спроможна забезпечити належний рівень добробуту своїх громадян?

Важливо визначити які важелі на розвиток промисловості має ринок, а які складові успіху можна досягти завдяки централізованому впливу з використанням інструментів розвитку необхідного в майбутньому промислового виробництва та економіки в цілому.

Насамперед це стосується тих видів діяльності, від яких залежить успішна реалізація науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських робіт, що забезпечують інновації майбутнього.

Сучасний світ характеризується потребою актуалізувати в багатьох країнах процеси реіндустріалізації, зміст яких полягає в подоланні вкрай низьких темпів економічного зростання завдяки розвитку галузей обробної промисловості. До країн, які першими мають взятися за реіндустріалізацію, належить і Україна.

Без подальшого нарощування свого промислового потенціалу вона опиниться серед країн, нездатних самостійно розв’язувати наявні соціальні проблеми.

Тож слід змінити структуру економіки на користь наукоємних галузей та таких, що виробляють продукцію високих технологій. Зробити все, аби наша продукція стала конкурентоспроможною. Адже нині Україна експортує переважно сировину (70%), частка готової продукції становить менше 10%.

grafik

 

Українські реалії

 

На сьогодні Україна є країною «наздоганяючого» розвитку. У рейтингу конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) за 2015 рік Україна втратила три позиції і спустилася з 76 (2014 р.) на 79 місце серед 140 країн світу. Нині вона між Гватемалою і Таджикистаном. Показник конкурентоспроможності знизився на 0,11. У рейтингу простоти ведення бізнесу ми на 83 місці – між Саудівською Аравією та Брунеєм.

Але разом із цим Україна має і конкурентні переваги. Це 29-е місце за наявністю інженерних кадрів, 43-є – за якістю науково-дослідних закладів та 50-е – за кількістю патентів на винаходи. На жаль, цей потенціал не використовується сповна. Більше того, ми його втрачаємо, оскільки старі кадри відходять природним чином, а молоді, не знайшовши попиту на свої знання та вміння на Батьківщині, емігрують. Наукові школи занепадають. Патенти використовують транснаціональні корпорації.

Наразі Україна не має стратегічних планів розвитку економіки та експортної стратегії. Не визначено, які пріоритетні галузі ми розвиваємо. Тому українська економіка на рівні держави працює в хаотичному режимі й більше спрямована на отримання зовнішніх кредитів (на розкрадання урядовцями) та приватизаційні процеси. Інвестиційна діяльність фактично зведена до нуля. А без державної підтримки економіки не підняти.

 

Приклад колишніх аутсайдерів: світова практика відновлення та побудови економіки

 

Саме завдяки активній участі держави в економіці багатьом країнам вдалося швидко подолати розрив між розвиненими країнами Західної Європи та США, а в деяких випадках і випередити їх у розвитку. Є приклади, коли практично за два-три десятиліття відсталі, бідні країни перетворилися на економічно розвинені. Це сталося завдяки грамотній та виваженій державній політиці, досконалій стратегії та визначенню пріоритетів діяльності, державній підтримці стратегічних галузей економіки. Прикладом таких країн можуть стати післявоєнна Японія, Південна Корея, Сінгапур, післявоєнна Німеччина, Франція та інші.

Наприклад, після війни Японія поступово перейшла до моделі, яка була проміжною між капіталізмом та соціалізмом. Підприємства були приватними, але в 1950–70-х роках держава активно залучалася до функціонування економіки, визначаючи та стимулюючи різними способами (кредитами, імпортними ліцензіями, державними замовленнями та загальним розвитком інфраструктури) пріоритетні галузі. При уряді була створена економічна рада, до якої входило близько тридцяти науковців, великих бізнесменів та представників профспілок. Вона стала майданчиком для обговорення програм уряду та пошуку компромісів між різними групами впливу. Державні програми стали базою для бізнес-планування, що створило хороші умови для симбіозу бізнесу та держави. Значну роль у розбудові економіки зіграла японська дипломатія. Дипломати допомагали бізнесу виходити на зовнішні ринки та закріплюватися на них.

Це дозволило Японії бурхливо розвиватися, особливо протягом першого десятиліття реалізації такої політики. Завдяки цьому за кілька десятиліть Японія посіла третє місце за розміром номінального ВВП та четверте – за паритетом купівельної спроможності. Її громадяни з найбідніших (серед розвинених держав) перетворилися на одних із найбагатших. У Японії найбільша середня тривалість життя в світі – 84 роки(!).

Показовим є і досвід Південної Кореї. Близько десяти років після Корейської війни (1950–53 рр.) ця країна була однією з найбідніших у світі. На початку 1960-х у Кореї склалася ситуація, що за деякими ознаками нагадувала нашу теперішню. Зокрема це низька вартість робочої сили, не дуже великий внутрішній ринок та брак природних ресурсів. Тому влада ухвалила правильне для того періоду рішення – зробити ставку на експорт товарів із великою доданою вартістю, до того ж активно беручи участь у розвитку відповідних галузей, зокрема автомобілебудування та суднобудування. Натомість брак коштів було компенсовано активним залученням іноземного капіталу.

Це дало чудові результати. Як наслідок такої політики, у 1960–80 роках зростання ВВП Південної Кореї в середньому становило 8% на рік. ВВП збільшився із 2,6 млрд дол. у 1963 році до 230 млрд дол. у 1989-му, а в 2006-му взагалі сягнув трильйона доларів. У перерахунку на кількість населення ця цифра збільшилася від 104 до 5437 доларів (і до 20 тис. у 2006-му). За тривалістю життя громадян (82 роки) Корея поступається Японії лише двома роками і входить до групи країн, що разом посідають третє місце.

Звичайно, вказані моделі не можна бездумно копіювати, слід враховувати реалії сьогодення. Робити ставку насамперед на альтернативна енергетику, воєнно-промисловий комплекс, технології подовження життя. У будь-якому разі конкретні галузі та інструменти їх підтримки треба формувати із залученням широкого кола науковців та інших фахівців, як це було в Японії.

 

Україні потрібна грамотна економічна політика

 

Головний висновок, який можна зробити на основі аналізу економічної політики перелічених вище держав, – це розширення горизонту планування. Річ у тім, що в умовах нестабільності економічної політики та зовнішньої кон’юнктури бізнес часто надає перевагу проектам із коротким строком окупності. Крім того, високі відсоткові ставки роблять довгострокові проекти інвестиційно непривабливими навіть за умови, що середовище та попит будуть стабільними. Роль держави полягає в ідентифікації та підтримці таких проектів і галузей, щоб короткострокове мислення корпоративного сектора не обмежувало довгострокові перспективи держави.

Тим не менше, ми маємо зберігати баланс між втручанням держави в економіку та розвитком підприємницької діяльності, щоб індикативне планування не перетворилося на зразок радянського Держплану. Для цього економічна політика нашої держави має ґрунтуватися на податковому навантаженні на економіку в проміжку 20–30% (нині приблизно 45%). Така політика дозволить залишити достатню свободу підприємництву, але водночас збільшити податкові надходження завдяки пожвавленню економічної активності, зберегти фінансування критичних для держави витрат (соціальні, на оборону) та вивести економіку з «тіні».

Крім того, нам треба зберігати баланс зовнішніх інтересів. У середині минулого сторіччя країни могли собі дозволити закрити свої внутрішні ринки від зовнішньої конкуренції. Сьогодні більшість держав, серед яких і Україна, пов’язані різними міжнародними зобов’язаннями, зокрема в рамках Світової організації торгівлі (СОТ, членом якої Україна є з травня 2008 р.) та численних зон вільної торгівлі (віднедавна така зона діє і з найбільшим торговельним партнером України – Європейським Союзом). Тому на протекціонізм, який виходить за межі дозволених угодами нормативів, буде негативна реакція і, можливо, навіть санкції. З огляду на те, що нині відношення експорту до ВВП становить 50% (за 2015 р.), ризикувати не варто. Тим не менш слід уважно вивчати досвід розвинених країн у застосуванні протекціонізму власного вітчизняного виробника.

Натомість потрібно використовувати м’які інструменти підтримки експорту. Такими можуть бути гарантування торговельних кредитів для експортоорієнтованих галузей, скасування ПДВ та державні замовлення для тих галузей, де це може стимулювати розвиток і взагалі є прийнятними напрямами використання державних коштів (прикладом такої галузі є військово-промисловий комплекс). Щоб залучити менших гравців, потрібна підтримка держави в отриманні сертифікатів та інших видів юридичної допомоги для компаній, які можуть щось експортувати. Зокрема саме сертифікація є однією з причин, чому окремі квоти на безмитний імпорт до ЄС не використовуються повністю.

Ще одним напрямком економічної політики з огляду на глобалізацію бізнесу має стати підтримка інтеграції України в міжнародні виробничі ланцюги. Є галузі, де конкуренція на рівні кінцевого продукту дуже жорстка, тому змагання з потужними міжнародними гравцями вимагатиме занадто великих ресурсів і в результаті стане неможливим або економічно недоцільним. Натомість треба знаходити ніші, у яких можливе виробництво окремих компонентів. Наприклад, Україна навряд чи стане світовим лідером у виробництві автомобілів, але вже зараз ми одні з найбільших виробників дротів до машин, і цей сектор продовжує рости.

Слід знаходити можливості й допомагати їх реалізовувати. Безпосередньою реалізацією займатиметься приватний капітал, але йому потрібно створити відповідні умови. Нашими пріоритетними галузями мають стати: авіабудування, суднобудування, космічна галузь, ВПК та інші високотехнологічні галузі.

 

Михайло Головко

Народний депутат України від ВО «Свобода»

Член комітету з питань податкової та митної політики

Сюжет дня

Парнерская программа

Голосование

Могут ли высокие тарифы на коммунальные услуги привести к социальным бунтам в Украине?

View Results

Загрузка ... Загрузка ...
 `